Отакі степові бурі, як отсей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових Українців, і вони далї держали ся в степах і посували ся все далї: на схід до Азовського моря, на захід до Дунаю, їх розселенню багато помогло се, що

Про наші племена літописець каже, що вони ріжнили ся між собою своїми звичаями і побутом— „мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде".

Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантийський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусідів кінця VI віку, часів розселення.

Коли пригадаємо, як тоді велася торговля, і які були купцї тодї— що то були воєнні люде, які мусїли своєю зброєю обороняти свою торговлю, то зрозуміємо, чому ті городи у нас, де особливо розвивалася торговля й осїдали торгові люде, разом з тим

В звістках чужоземців, які маємо з ІХ і Х віку, наші князі й іх війско, все зветь ся Русю, руськими. У нас же Русю звала ся Київщина. Здогад нашого старого літописця, що імя Руси було принесене з Швеції, варяжською дружиною, не справджуєть ся: в

В ІХ столїтю починаємо вже з часта чути про походи руських дружин на сусідні землї. Так з початком IX віку „погибельний іменем своїм і ділами народ Русь" (так називає його житиє св. Георгія Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного

З перших часів Київської держави долетіли до нас тільки голі ймення якогось Бравлина, потім Аскольда і Дира. Про сих двох чули й наші літописці, але не вміли нїчого розвідати, і те що вони оповідають — що се були два брати, прийшли з Новгорода,

По Олегу став княжити Ігор. І знов як за часів Олега маємо його трактат з Візантиєю та ріжні звістки чужоземні з останніх років його панування про похід на Царгород і похід на каспійські краї.

Син Ігоря і Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пізнійших переказах народніх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодій, що все робить штукою, а смілий і чесний лицар-войовник, що у всїм поступає одкрито і сміло, не