§28-29. Боротьба з ордою / Володимировичі

Часи Володимира Великого, або Святого, як його проголосила церква за охрещеннє Руси,—в народній памяти зісталися як ясна, радісна доба житю народнім. Але в дїйсности вони були охмарені тяжко-не вважаючи на всі щасливі походи і війни, на перевагу над сусідами, на посвояченнє з візантийським двором, на заснованнє руської церкви і пощиреннє візантийської культури.

28. Боротьба з ордою.

Тяжкий ворог наліг на Україну і не вважаючи на всю свою силу й удатність Володимир не дав собі з ним ради, не захистив своїх земель від його руїнної сили.

Була се орда Печенізька. Через наші чорноморські степи, по короткім затишу, з IX віку почавши почали знову сунути дикі орди турецького племени і з всякого иньшого роду. В IX віцї посунула сюдою дика і хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українські осади, забираючи людей в полон та продаючи їх потім в неволю грецьким купцям. Потім, десь в роках 860—880 прорвалися Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще більш хижа і воєвнича від Угрів. Вона витиснула Угрів з наших степів, змусила перейти на рівнини середнього Дунаю, теперішньої Угорщини, а зайнявши чорноморські степи від Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гірше нїж Угри. В наших літописях не заховалося докладнійших звісток про се печенїзьке спустошеннє, але слЇдно, що вже в початках Х віку, за часи Олега та Ігоря, наші люде уступалися з чорноморського степового дозвілля на захід та на північ, шукаючи захисту та спокійні йшо-го житя. Київські князї не знати, чи замало вважали на сей печенізький натиск (тому що він потиснув зпочатку землі дальші, від Київа меньше залежні), а може не давали собі ради. Але за часів Святослава Печенїги, порозганявши чорноморську Русь, починають уже забиратися лалї на північ, в околиці самого Київа. Підчас першого болгарського походу Святослава, як жалувалися бояре київські—трохи їх Печенїги не забрали в самім Київі. Дніпрову дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навіть і оруж-ною рукою не можна було пробитися, як бачимо з Святославом.

Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенігів, а. й за Володимирових часів не краще бачимо. „Була війна з ними безустанку", згадує літописець, та оповідає ріжні перекази народні, які заховалися з часів тої печенізької біди: як Печенїги були приступили під Київ, і Володимир стрів їх на Трубежі, де тепер Переяслав, і замість битви зробили поєдинок: випустили борця печенізького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, і поборов Печенїжина, і назвав через те Володимир те місце Переяславом, що наш хлопець „переяв славу" у Печенїгів. Або що Печенїги раз були обступили Білгород (коло Київа) і тільки здуривши білго-родські люде їх спекалися: показали Печенїгам, що вони собі в Біл-городі з землі кисїль беруть і тому не бояться голоду: нехай Печенїги хоч і десять лїт стоять, нічого не буде, бо люде беруть їжу з землі й голодні не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною против Печенігів, де тепер Васильків, не устояв і мусів тікати, сам сховався від них під мостом, і потім поставив церкву в Василькові, за се що тоді Бог Печенїгів проніс: не вхопили його.

Сї оповідання показують, як тоді вже й коло самого Київа ставало небезпечно від сього тяжкого ворога. Люде розходилися звідси в безпечнїйші місця, в ліси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високі вали наоколо Київа, на оборону від Печенїгів (такі вали зісталися і по сей день понад Стугною, аж у три ряди, і коло Переяслава). Сучасний чешський місіонер, що їхав через Київ до Пе-

75. Печенїги на грецькім малюнку (печенїзьке військо з правого боку).

ченїгів, оповідає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були пророблені ворота й застави стояли. Ставлено також міцні кріпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою і сюди зводили людей з північних країв, аби стерегли тих кріпостей. Видно, вже малїло людей тут, пустіло українське Подніпрове і се дуже мало доброго віщувало Руській державі, що саме опиралася на се Подніпрове.

І вмер Володимир серед сеі грози печенізької: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печеніги з-за Сули, післав на них військо з сином Борисом, і вмер не діждавши вісти з війська.

29. Володимировичі. 

Роздавши землі своїм синам, Володимир хотів їх тїснїйше звязати з Кнівом, і се до певної міри йому вдалося. Але так само як свого часу між Святославовими, так і поміж Володимировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдалося зробити самому Володимирови: землі від братів повідбирати і міцніише в своїх руках їх зєднати.

Вже за батькового житя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухатися, підіймалися на нього—знаємо се про Святополка, що сидів в Турові, в землі Дреговичів, і Ярослава, що сидів у Новгороді. Вони ж і по смерти батька звели зараз війну: кождий хотів собі його місце зайняти, стати паном над усею Руською державою.

Святополк, що під час смерти батька був у Вишгородї, почав побивати своїх братів, посилаючи на них убійників. Так вбили його люде Бориса, котрого Володимир держав при собі і думали, що то йому він хотїв передати по собі київський стіл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у військо, що з Борисом пішло на Печенїгів, і військо відступило від Бориса, а його самого Святополкові люде вбили. Потім убили вони брата Борисового від одної матери—Гліба, і Святослава князя деревлянського, що кинувся тїкати на Угорщину, але догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер під Гребеновим, на верхівях р. Опора. Та против Святополка піднявся Яро-

76-7. Монети Святополка з йото портретом і гербовим знаком.

слав, проголосивши себе местником за побитих братів, і пішов на Київ, на Святополка, з варязькими полками, як його батько. Святополк шукав помочи в Польщі, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привів його був і до Київа—вигоняти звідти Ярослава; приводив і Печенїгів в поміч. Війна потяглася півчетверта року; Київ переходив з рук в руки і богато терпів від сеї колотнечі: і горів, і грабували його нераз.

Нарешті в рішучій битві під Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове військо і його Печенїгів, Святополк утїк кудись на захід „між Чяхи і Ляхи", і вже не вертався на Русь, а паном у Київі зістався Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубій-ником (певно як би виграв був, то з часом забули б те все і йому, як його батькови). Борис і Глїб були признані святими мучениками, списано жития про Їх смерть. Про побіду Ярослава над Святополком побожні люде оповідали, що бачили ангелів, як вони помагали Ярославу, а на Святополка напав страх як на Каїна: він трясся і нїде не знаходив собі місця.

Було, видко, зложено богато пісень про сї події. На далекій півночи, на Ісляндських островах заховалася скандинавська пісня про сю війну Ярослава з братами. Вона оповідає про Варяга Еймунда, що пустився на Русь, заробляти собі долю мечем, як то робило тоді богато його земляків, і росказує, як він служив то одному то другому князеви-хто більше дасть. Є деякі слЇди пісень і в наших літописях, напр. в оповіданню про битву над Альтою: Пішли против себе і вкрили поле Летське множестиом воїн. Був пяток, сходило сонце, і в ту хвилю наспів Святополк. І вступитися оба, і була сїча зла, якої не було на Руси. За руки взявшися рубалися, долинками кров текла Три рази зіступа.іися і смерком іше билися...

Але з битвою на Альті ще не був кінець боротьби за панованнє над Руською державою. Против Ярослава піднявся иньший супротивник, иньший Володимирів син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь відважний, воєв-ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дїда Святослава. В літописи заховалося оповіданнє про нього, може з якоїсь пісні дружинної —може й самого Бояна, їдо складав пісні про сього Мстислава:

„Був він кріпкий тілом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, і дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нікому їсти й пити".

Літопись оповідає про нього-може з пісень Боянових—як він, воювавши з Касогами, поєдинкувався з князем касожським, Реде-з старих взірців, велетнем і силачем—вдарив ним о землю і зарізав його ножем перед полками касожськими. Не стерпів він, бачучи, що Ярослав загортає батьківщину, і скориставши з нагоди, що Ярослав поїхав з Київа в свої новгородські волости, прийшов під Київ з полками своїми і помічними ватагами Хозарів та Ясів. Але Київ зістався вірним Ярославу, і Мстислав не став його здобувати, а загорнув задніпрянські землі й осївся в Чернигові. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками і пішов на Мстислава. Під Листвином коло Чернигова сталася сильна битва, оспівана в стариннїй пісні і за нею описана в лїтописи:

З вечера Мстислав урядив своє військо; по серединї поставив сіверянські, чернигівські полки, а дружину свою приховав у безпечнійших місцях, з боків. Настала ніч грозова, гром, блискавиця і дощ, і сказав Мстислав дружині: рушаймо, се нам на користь. І сталася сїча лиха і страшна. Як блискала блискавиця, світилася зброя, і тільки як освітлювала блискавиця, бачили мечі і рубали при тім світлі одні одних. Вся сила варязька впала на Сіверян, і потомилися Варяги, рубаючи їх. Тоді Мстислав ударив на них з своєю дружиною і почав рубати Варягів. І побачив Ярослав, що програв, і побіг з Якуиом і Га коном), князем варязьким (котрого привів з собою), і відбіг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвіта оглянув поле Мстислав і побачивши побитих Сіверян і Варягів, сказав: хто б не радів такому—от лежить Сїверянин, а от Варяг, а дружина моя ціла!

Оповідалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильність до дружини—і добре тут малюються ті давні князі-дружинники, що нї трохи не жалували вірних своїх піддачих, тільки дружину берегли як власного ока.

По сій битві Мстислав післав до Ярослава, заохочучи поділитися батьківщиною: Київ і землї на захід від Дніпра нехай візьме Ярослав, а Мстислав задніпрянські. Ярослав пристав на се, і так поділилися, і потім жили в згоді і разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Чернигові, де зачав будувати собор св. Спаса— найстаршу церкву, яка лишилася на Українї. Та вмер несподівано, а ще перед ним його син-одинак. І так несподівано зібралися батьківські землі, майже всі, в руках Ярослава. Тільки в Полоцьку зісталося потомство Ізяслава і княжило в північно-західнїх частях Володимирових земель Всїми иньшими землями заволодів Ярослав і передав потім гвому потомству.