§32-33. Половецька біда / Відокремленне земель

Всеволод держався до смерти. хотів з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Свято-полк. Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсім. Бо користаючи з усобиць княжих.

32. Половецька біда.

Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на ііоднїіірянські землі, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилі спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховатися, бо Половці обступали міста й тримали в облозі, поки не піддавалися. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою верпілася тепер з новою силою віл сих половецьких нападів.

Плачеться мати Ростиславопа По юному князї Ростиславі. Засмутилися квітки жалем. Дерева з тугою к землі похили;

В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом, погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тоді в Стугнї, тікаючи від Половцїв (В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велів воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий).

Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяців, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де ііодїтися, пересиджував у Ідіуторокаіг, іпо стан тоді пристановищем для тих неприкаянних князїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, походом іти на Всеволодові землі, а вже Всеволодовіі зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в Ольговій батьківілинї, в Чернигові, то той зі заткненимн ухами і сидів—щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнілі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста", „я з того села"-так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину"-жалісно оповідає літописець про сю біду.

Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустів. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тїкалн далї на північ, в оезпечпїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помиритися з ізгоями. Скликали всіх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда,ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того піднялася нова війна, що потягнулася кілька лїт. Але нарешті князї утихомирилися й порішили спільними силами зайнятися приборканнєм Половців. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103—1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Україні дуже тішилися з того, що князї нарешті взялися боронити землі спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половців й иньших князів до них заохочував, і по смерти Святополка закликали його на київський стіл, против княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В літописях заховалася гарна пісня про тодїшнїй погром Половців, як вони мусіли тікати куди видко від Мономаха.

Та про те той тяжкий час половецький не проминув без сліду. Вже й перед тим печенїзька біда підорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодішнього українського політичного й культурного житя, тепер половецька доправила. Богато народу розбіглося, богато зруйнувалося до останнього. Особливо се відбилося тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє—на так званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжилися, попали в неволю. Тоді з позики лихва бралася дуже висока, і хто задовжився раз, дуже тяжко йому було возволитися. Мусів відробляти за лихву, або за позику, праця ж цінилася дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсім на вічного свого раба обернути такого довжника. На місце давнїйшого свобідного народу стали множитися люде невільні, „холопи", раби, так звані „закупи"—такі що довг відробляли. На місце дрібного селянського господарства розвивалося княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопів і закупів, в великім числї. Напр. оповідається, як князї розграбили двір княжий в Путивлі й забрали, там сімсот душ „челяди" (невільників)! „Руська Правда" новійшої редакції, зібрана десь коло Л20 р., дуже добре відбиває у собі такі тодїшнї господарські і громадські порядки: на кождім місці в ній стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, що довг і поневоленнє стали прикметою сього часу.

Се викликало велике незадоволенні.: між людьми. По смерти Святополка в Київі счинилося повстаннє: люди кинулися бити Жидів, з котрими вів ріжні дїла покійний Святополк, громили також урядників і взагалі богатих людей. Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народі князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим ділом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдоволеннє народа на оогатих. Правда, що і по сім Мономаховім зменьшенню процент зіставався дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсім для нас ясна).

Все се дуже підірвало економічну силу Поднїпровя й приготовило культурний і політичний упадок тодішніх українських центрів.

33. Відокремленне земель і земський устрій. 

Любецькі постанови 1097 р., хоч, не дуже сповнялися, являють ся важним показчиком політичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землі. Признаючи, що кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князів з їх волостей та зібрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнійші князі не залишали і далі нагоди, причепившись до якої небудь приключки, відібрати волость у слабшого свояка і зовсім полишити його з нічим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь уділ в спільній дідизні княжого роду, а перед усім має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивалися свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся- якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нікому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разі могла бути певна, що иньші князі не будуть мішатися в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, місцеві князі й бояре, вважаючи на бажання людности й землі, будуть приладжуватися, примінятися до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собі иньшого князя,—бо се в тодішніх обставинах було зовсім не трудно.

Власне разом із розмноженнєм князів і осїданнєм їх в певних землях, розвиваєть ся отся важна зміна в відносинах князя і землі, громадянства. Князь не може опиратися на свою воєнну силу, на орану з ріжініхчужеииць Барягів і всяких зайд. готових виробляти злюдьми що хоч, і як бувало давчійше. Дружини тепер були малі, і ні з чого було утримати великої, і дружинася з осїданнєм князїв осідає теж в землі.

З заволок вояків-купцїв зона перетворяється в господарів-поміщиків, бо торговля взагалі упадає в сім часі, через утрату степових, полудневих доріг, а економічна руїна давала богато невільних або напів невільних, кріпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемішується з місцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою місцевого громадянства. Князь чує силу сеї верстви і пильнує потрапляти їй.

Громада забирає велику вдасть над князем і коли не вдоволена його управою, без церемоній жадає від нього, аби перемінив те чи се бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство--то значить боярство і міщанство більших міст, в иньших—всім порядкує саме боярство, відтиснувши рядове міщанство на заднїй плян. Органом громадської контролі над князем і його управою стає віче, то значить збір народній: в нїм можуть бути всї свободні люде, з міста і з цїлої землі, хто прийде; одначе тон задавало звичайно місцеве ооярство. Таке віче, зібравшися з якої неоудь нагоди, обсуджувало всякі справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князів, що завидущими очами тільки й дивилися на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости. щоб його звідти висадити й самому сїсти. Я оповів вище про таке київське повстаннє против Ізяслава— перший такий бурхливий виступ народнього віча. Вони стали потім явищем досить звичайним.

В деяких землях громадянство умисно міняє як найчастїйше князів. не лаючи їм закорінитися, і всї діла переймає на віче та його виборних урядників, а князя зіставляє при самім начальстві над військом так було в Новгороді. У нас на Україні до того не приходило: суд. управа, всї справи лишалися за князем та його урядниками, але віче держало їх під своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, і князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо часті звістки маємо про віча київські, але без сумніву і по иньших землях віче давало себе знати,—хіба де занадто розвинулося .боярство та взявши князя в свої руки, відсадило назад иньшу громаду: так було в Галичині.

Взагалі з відокремленнєм земель кожда жила, своїм відмінним житєм і инакше воно розвивалося по ріжних землях, хоч заразом розвивались і все глубше закорінювались і спільні прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях і приложене до місцевих судів і управи. Коли порівнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руській Правді старшої редакції (зробленої в доугій половині XI в.) і молодшої (з часів Мономаха), з пізнійшим правом ріжних земель, як воно відбивається в тутешніх записях права, ми бачимо велику подібністі), а се показує, що основи київського права були прийняті скрізь (особливо вражають подібности між Руською Правдою й пізнійшим Литовським Статутом. що виріс на праві найбільш відокремленої частини Київської держави— земель Полоцьких). Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і штука візантийсько-руська, що розпливалися з Київа протягом двох століть, аж до його упадку. Одна була віра і церква і своєю одністю церковною, єрархічною, вона скріпляла внутрішні звязки земель, бо всї вони підвластні були київському митрополитови, і владики та вище духовенство в значній части виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другій половині XI в. і розвиненого особливо при ігумені Феодосії, що зробив з нього найбільше огнище чернецтва на цілу Руську державу), рахували кілька-десять єпископів, що вийшли відси на ріжні єпархії. Все се, невважаючи на відокрем-леннє земель і ріж-ні відміни в їх житю, далі звязу-вало певною внутрішньою звязею та одностайністю землі Руської держави,особливо українські, зближені племінними звяз-ками, географічною близькістю і всякими иньшими звязями За сї два столітя-від другої половини XI і до середини XIII віку власне росте й виростаєся внутрішня звязь, не вважаючи на розклад політичний, на відокремленнє земель та ослабленнс тої властн, що мав над ними давнійше київський князь.

Ярославові сини і внуки, які засідали на київськім столї в другій половині XI і в першій половині XII в., силкувалися яко могла затримати отсей розклад Київської держави, запобігти отому відокремленню земель. Сї їх силкування трохи припиняли, трохи запізняли те відокремленнє, та кінець кінцем воно все таки поступало все більше наперед.