§34-35. Землї-князївства / Боротьба за Київ

Першою віддїлилася, і то найбільш різко—Галичина, під властю Ростиславичів, внуків Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнім походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потім його висадали відти дядьки і він умер у далекім Тмутороканї. Галичина і Волинь разом дісталися Ярополкови, сину Ізяслава київського.

34. Землї-князївства. 

Але сини Ростислава Рюрик, Володар і Василько, виросши стали доходити батьківщини і кінець кінцем докучили так Всеволодови, що він відобрав їх батьківські волости від Ярополка Ізяславича і віддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сім Ростиславичі мііцно осілися на батьківщині, поділивши її між собою: західню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звеннгороді) Володар, полудневу (столиця в Теребовлї)-Василько. Ярополк пробував борюкатися з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростяславичів наслав на нього убінника.

Бувши енергічними, відважними, здатними політиками Ростиславичі потрапили оборонити сю українську закраїну від усіх ласих сусідських рук-від Поляків і Угрів, і від своїх же свояків, волинських та київських князів, що хотіли Галичину прилучити назад до Волипи та до Київщини. Син Володаря Володнмирко, князь проворний і хитрий, ще більше скріпив сю землю, повигонявши братаничів і всю зібравши в своїх руках. Галичина і без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькі напади анї княжі усобиці, і через те богато людей переходило туди з ііпьшііх українських земель. Тепер же зібрана в одних руках, стала найсильнїйшою з українських земель. Князі її держалнся осторонь, пильнували, щоб иньші князї до них не встрявали і сами в иньші землі не лишалися. Але за те забрали в Галичині велику силу бояре, даючися в знаки і людям і князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений і поважаний між усїми українськили князями: йому присвятив співець Слова о полку Ігоревім похвальні слова, представивши, як він .сидить. високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми зелізними полками—заступив дорогу королеви, зачинив Дунаєви ворота". Але у себе дома мусїв Ярослав коритися і перед боярами, що мішалися навіть в його домашні, родинні справи.

За Галицькою землею відокремилася Чернигівська: уже за Мстислава, і потім за Святослава Ярославовича вона відділила ся була від Київа, як ьелике і сильне князїство; але Всеволод захопив її в свої руки і не хотів дати Святославичам. Вони одначе відбили собі єною батьківщину і від любецького зїзду засіли тут сильно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича-Гопиславича. Були се князї здібні, енергічні, і земля їх трималася чірно. Тільки шкодила їх велика амбіція: вони не вдоволялися своїми чернигізськими землями, хотіли панувати і в Киіві, і з Переяславі, пізиише і і. Галичині, і з того виходили війни, від яких герпіла часами Чернигів-щина дуже сильно. Тісно Олеговичам було в Чернигіншннї. бо рід їх множив ся, земля ділилася на все меньші уділи, і через те че мала такої сили і значіння,—хоч між собою, у себе дома жили Олеговичі досить згідливе, передаючи волости від старшого до меньшого.

Лекше було глухій, в поліських лісах та болотах заходній Турово-ін-інській землі; край хоч бідний і неродючий. був затишний від ворогів своїх і чужих, і лекше міг від них оборонитися. Наскучивши, що київські князї ними перекидаються, посилаючи то того то сього їм у князї, Турівцї в 1150-х роках винайшли свого „отчича", потомка Святополкового: бо Святополк був турівським князем колись. Сей „отчич" засїв в Турові, і хоч як київські князї його заходилися відти вибити (двічи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: Турівцї міцно трималися, і так себе оборонили, що вже потім мали спокій від посторонніх князів. Тільки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами.

Собор св. Спаса в Чернигові.

Коло тогож часу відокремилася й Волинь. Просторий, богатий, сильний і досить захищений сей край тримався старших Мономахови-чів. Та вони хотіли держати і Київ, і сидючи на Волини, все силкувалися захопити Київщину, а переходячи на київський стіл, передавали котромусь молодшому бра-тови волинські землі. Але з другою половиною XII в., як Київ починає упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все більше держаться своєї волинської землї та боронять її від ворогів (від Поляків особливо, а далі почала нападати на Волинь і Литва). Земля поділилася на дві головні части: Во-лодимирське іі Луцьке князівство, а далі на дрібнійші іце (Белзьке, Пересопницьке, Бзерестейське, Дорогичинське й ин.). Але з кінцем столітя князь володидирський Роман звязав Володимирське князівство з Галичиною, а його потомки обєднали Волинську землю цілу її тісно звязали її з Галичиною в одну сильну державу.

35. Боротьба за Київ і його упадок.

Київ і Київщина також хотіли відокремитися під управою старшої лїнїї Мономаха, котрого покликали на київський стіл Мономах був князь сильний і політик добрий, у.мів держати Київ міцно в своїх руках, і тдк само його син Мстислав. Але по сме:іти Мстислава вийшло замішаннє серед саііих Ліономаховичів, тому що не було виробленого порядку в переході княжих столів: лїнїя Мстислава хотіла задержати Київ у своїх руках, з молодші Мономаховичі приставали, пішла між ними війна і користаючи з того захопив Київ чернигівський князь Всеволод Ольгович.

Де далі тим більш заплуганою ставалася боротьба, все більше було охочих до Київа, тому що з ним звязувалася стара слава головного княжого стола, і київський князь вважався старшим між князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! Кияне з початку підтримували Мстиславичів цїлою силою, поголовне в похід ходили, сподїваючи ся, що поможуть його синам Ізяславу, а потім Ростиславу укріпитися і зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, що нїчого з того не виходить, стали відтягатися, як найменьше мішати ся до княжих війн і сварок—нехай сваряться між собою і не мішають в то землю. 

Та се теж мало помагало. Часами бодай на кілька лїт наставав спокій, як на київський стіл попадав князь досить сильний і впливовий, так що супроти нього притихали иньші й відкладали свої претенсії до кращої нагоди. Але часами підіймалося таке замішаннє, що князі мінялися не то що року, а й по кілька місяців і тижнів. І все се находило з військом, товклося по землї, нищило хо-зяйство, грабувало мешканців, купців, робило розстрій в торговлї. Ще гірше як князї наводили в поміч Половцїв: ті вже нїкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тільки сили. А осмілені княжими усобицями далі почали й самі набігати на українські землї, особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових походах, а тепер знов почали, з початку не сміливо, а де далї то гірше. В 1170—1180 рр. просто житя від них не стало. Приходилося цілим військом виходити в степи, щоб охороняти від половецьких нападів купецькі каравани та стерегти границь від нападів. Молодші, сміливійші князі пробували так як за Мономахових часів приборкати Половцїв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцїв Ігор князь новгородеїверський на Половцїв з братами: се той нещасливий похід, оспіваний у Слові о полку Ігоревім, що скінчився погромом Ігоревого війська і неволею для нього самого. 

Кілька разів ходили походом київські князї Святослав і Рюрик; часто пускався в наїзди на Половцїв Рюриків син Ростислав. Але не ті були князї, як за часів Мономаха, коли він з Святополком київським трясли цїлою Україною; тепер князї поділились, поріжнились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисел, люде, особливо богатші, кидали неспокійні краї, мандрували в північні сторони, або на захід, на Волинь та в Галичину. Не удалося приборкати Половців і сумні слова Слова о полку Ігоревім лунали як похоронний спів над політичним житєм тодішньої України: На ріцї на Каялї пітьма світ покрила. Розбіглися Половцї по Руській землі як хиже гнїздо. Вже піднялася хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю...