§39. Король Данило.

Старе житє політичне, громадське й культурне після упадку Поднїпровя мало у нас захист і прибіжище тільки в Українї західнїй, в державі Галицько-волинській. Саме тепер вийшла вона з внутрішніх замішань, стала міцною, сильною, одностайною.

 Скоро по Батиєвім поході, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стіл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри підтримували против Романовичів, і по сїм настав спокій. Данило взяв собі Галичину, Василько Волинь, але як перед тим так і потім брати жили в незвичайній згоді і тіснім порозумінню, так що того поділу між ними не було слїдно й обидві землі були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетїв над нею, починив руїну по дорозї, але не захитав тутешнього устрою й тутешніх відносин. Навіть питаннє про татарську зверхність—чи має хан і орда Татарська вдасть також над західньою Україною, якийсь час зіставалася невиясненою. Але не довго. Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби віддав Галич якомусь иньшому князеви, що випросив собі від Татар грамоту на галицьке княженнє. Данило побачив, що як він не поклонить ся ха-нови, не признає зверхньої власти його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусїв їхати в Орду й поклонитися ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. З гірким чутем оповідає вірний Данилови літописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому:

Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дістав від хана подвержденнє своїх прав на свої землі, але за те мусїв признати себе татарським -холопом, підручником.

„І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини, плакалися з його обиди, але ще й більше тішилися, що вернувся цілий".

Хоч гірко й соромно було Данилови кланятися Татаринови, але за теся подорож дуже зміцнила його становище. НЇхто з сусідів не важився тепер зачіпатися з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тоді тряслася ціла Европа й боязко наслухувала, чи не збираються вони новим походом на захід.

Данило одначе не мирився з підданством Татарам і ждав тільки хвилї, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошніх громад против князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських землях і знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрібним зломити сей рух і татарську зверхність, що на тім руху опиралась. Під час своєї подорожи до Татар Данило стрівся з послами від папи, що їхали до хана, і ті богато йому наговорили, як то папа збирає для боротьби з Татарами всї християнські держави Европи. Вони радили удатися під опіку папи і Данило в братом справді почали переговори з папою, щоб дістати від нього поміч. Але папа помочи не міг дати, натомість заохочував прийняти віру католицьку, себто змінити те в чім ріжнилася від неї віра православна, а для заохоти обіцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомився, та й Татар боявся роздражнити, але родина намовила його, і 1253 р. папський легат (посол), що приїхав з короною, коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши, що помочи від папи не дістане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим більше що ті переговори про прилученнє Українцїв до католицької церкви будили невдоволеннє серед громадянства. В докір Данилови і його зносинам з папою оповідали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обіцював поміч „меча святого Петра", але Роман на те не звабився: він показав свій меч папському послови й сказав, що поки має власний, чужого меча не потрібує.

Відносини з Татарами у Данила тим часом на стільки вже попсувалися, що й стративши надію на своїх сусідів, Угрів і Поляків, Данило власними силами рішився почати війну з Татарами. 1254 р. вислав він свої полки на „людей татарських" на Побоже і Погорину, другого року воював підвластні Татарам громади над Случею і Тетеревом. Громади не піддавалися, а й піддавшися на ново відпадали Данило боячися, що як не здавити сього руху, то він може зовсім зруйнувати полїтичне житє України, завзявся знищити його.

За Данилові походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав був похід на Волинь; але його сили були для сього за слабкі.

Се оповіданнє дбаємо в пізнїйших записях; про зносини папи з Романом не маємо сучасних звісток. Можливо, і такі зносини були, але чи папа справдї обіцяв Романови корону, не можемо знати.

Тоді з Орди прийшов иньший воєвода Бурундай, з великим військом. Але не покладаючися на силу, він задумав зломити сили Романовичів хитрим підступом: поводився з ними по гіриятельськи, називав „мир-никами", ординськими союзниками, не підданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрізь, що йде походом на Польщу через Волинь, і приступивши до волинської границі, післав до князів, щоб стріли його як свого старшого, инакше буде вважати їх за ворогів. Аж тепер зрозуміли Романовичі ту татарську хитрість. Були зовсїм не приготовані, гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Вурундая з поклоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укріплення своїх городім, зробили свою землю безборонною від Татар. Не осмілилися противитися, бувшії й руках Вурундая; мусїли піс.іати своїх людей розкидати укріплення. Тільки Холм, улюблене місто Данила, котре він вибрав і прикрасив гарними будовами і сильними укріпленнями, зісталося не зруйноване князї натякнули тутешньому намісникови, аби не послухав їх людей—і той догадавсь і не піддавсь Татарам,

Сей удар добив Данила. Впали його сміливі пляни боротьби з Татарами. Даремно шукав помочи у сусїдів, даремно силкувався зміц-няти свої сили прилученнєм сусїднїх земела польських і литовських; хоч і захопив деякі важні городи (напр. Ліоблин, деякі волости литовські для своїх синів), але широкі його пляни й тут не здійснилися, підрізані татарською напастю.

Не міг освоїтися з гадкою про татарську вдасть над собою, як московські князї, що під татарською зверхністю скріпляли свою силу і вдасть. Розхорувався й умер скоро після Вурундаєвого погрому 1264 р.).