§94. Перед розривом.

Мазепа росписував перед московським правительством невдоволеннє народне, що підіймається на нього від сих „легкомисних і непостоянних людей" за його вірну службу московському правительству.

Він хотів тим, очевидно, розігріти вдячність московську за такі прикрости, що спадають на нього за сю вірну службу, але не була се дуже мудра політика, бо всі попередні досвіди показували, що звичайно всі вірні служби забувалися, коли против гетьмана прокидався рух на самій Україні і московському правительству не рука була підтримувати його. Та мабуть Мазепа дуже сумно не ливився на українські обставини й сподівався, що за московською підмогою й своїми компанійцями він потрапить далї триматися безпечно, не дбаючи про настрій народній. Тим часом його вірні служби московському правительству дійсно стягали на козацтво і весь нарід український де далї все більші тягарі, і через те у людей не тільки „відпадало серце до великого государя", як говорили сучасники, себ то пропадала охота до московської опіки,—але й на гетьмана як на вірного слугу Москалів підіймалося все більше гніву і жалю народнього—як то ми вже з попереднїх відзивів бачили.

Нове правительство московське, царя Петра, відновило війну з Туреччиною і Кримом в 1695 році і чотири роки раз-у-раз козацьке військо мусіло ходити походами куди посилав цар—то на турецькі городи, то на Татар, а крім того сильно терпіла Україна ще й від татарських нападів через сю війну. Та се ще було нічого, як виявилося потім. Гірше йшло далі. Скінчивши війну з Турками, цар Петро пристав до війни Польщі з Шведами, щоб при сій оказії відкрити Московщині дорогу до Балтийського моря. І знов почавши від 1700 р. козацьке військо мусїло ходити рік за ріком, своїм коштом, не маючи иїякої заплати, в далекі походи на північ, де богато козаків пропадало зовсім від непривичного повітря, від тяжкої служби, а котрі й верталися — то піші й голі, а до того приймали всяку зневагу від московського начальства, що ними там роспоряджалось-било, лаяло, калічило, робило що хотїло. Крім війни раз-у-раз уживано їх на ріжні тяжкі роботи, на будованнє кріпостей; 1706—7 роки сила народу мусїла працювати коло будови нової кріпости в Київі, на Печерську, бо цар Петро боявся шведського походу на Україну. Козаки мусіли робити зимою і лїтозд, під доглядом московських приставників, що поводилися з ними грубо і немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Україну московські полки й команди і чинили всякі кривди, забирали всякий припас, поводилися грубо не тільки з простим народом, але і з старшиною. З усіх боків підіймалися „плач, стогін і лемент" козацтва. народу, і навіть найбільш покірливі перед московським панованнєм люде починали нарікати, що так далі бути не можна.

Ось як описує се Филип Орлик, писар військовий і довірений чоловік гетьмана в пізнїйшім листї: „Зачалася робота коло фортифікації печорської, наступили переходи через українські городи до головної армії то рекрутів то всяких начальників, і полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові бють, уха шпалами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросийські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину бють смертельним боєм. Два полковники, миргородський (Апостол) і прилуцький (Горленко), як головнїйші і від иньших до Мазепи сміливійші, так сказали Мазепі: „Очи всіх на тя уповають і не дай Боже на тебе смерти, а як зістанемося в такій неволі, то й кури нас загребуть". А прилуцький то потвердив такими словами: „Як ми за душу Хмельницького завеїди Бога молимо, так навпаки ми і діти наші во вічні роди будемо душу і косги твої проклинати, коли нас за гетьманства свого в такій неволі зіставиш".

Мусїла боліти від того душа й Мазепі самому, а крім того й ріжні тревожні гадки виникали у нього. Досї він опирав на московській підмозі; але з кінцем 1705 року московська справа в шведській війні починає обертатися на гірше. Шведський король, сміливий Карло XII за сей час упорався з иньшими участниками війни: королем данськимі польським. Знищив партию короля Августа в Польщі, довів до вибору нового короля, а Августа примусив замиритися і зріктися польської корони (1706), і так зістався сам оден Петро против сього страшного противника, що здобув собі славу непобідимого і необорного войовника. Треба було сподїватися Шведів і на Україні, а на Москву була мала надія Коли Мазепа завів мову з царем про небезпеку від Шведів, то цар сказав йому рішучо, щоб не сподївався помочи: не може йому дати московського війська, бо самому потрібне. Ну а з своїми силами Мазепі не було що й думати боротися з Карлом. Очевидна річ, що як би Шведи тільки вступили в покинену Москвою Україну, то там зараз би піднялося повстаннє: люде, роздражнені московськими кривдами, певно пристали б до Шведів, а й старшина хто зна чи схотіла б стати проти них. Треба тямити, що з Шведами була звязана память про давнійші трактати за часів Хмельницького та Виговського, коли то під шведською протекцією і охороною мала бути забезпечна свобода і незалежність України. З сим були звязані ріжні надії і вони так і зісталися не розбиті і не опоганені, тільки не здійснені, бо Шведи тоді відійшли на бік. Тепер вони йшли на Вкраїну, і старшина чула, як на неї неначе спадає обовязок довести до кінця діло, не доведене її предками—спробувати за помічю шведською визволити Україну від московської впасти, що останніми роками так тяжко, безжалісно і немилосердно затяжіла над українським житем.

З другого боку мав Мазепа не раз добру нагоду переконатися, що московська ласка швидким конем їздить. В неспокійній голові царя Петра виникали все нові й нові проекти, і між ними дуже часто випливали й ріжні комбинації що до України. То він задумував скасувати військо козацьке й завести на Україні рекрутчину. То думав зробити з України князівство для якогось потрібного чоловіка (напр. для англійського герцога Марльборо, через котрого цар думав втягнути в свої гіляни Англію), і навіть на потїху Мазепи Петро був випросив уже у німецького цїсаря титул князя німецького цЇсарства; виготовлено вже для нього і грамоту від цїсаря і герб (див. мал. 298). Знаючи близше Петра, Мазепа бачив, що як справді трапиться якась користна комбінація з Україною, то не пожалує він анї гетьманських заслуг, ані його вірности.

Неможна було на нього полягати, а треба було самому думати про себе. До ріжних иньших болючих справ приєдналася ще одна, а то про правобічну Україну. Правобічні полковники, задумуючи боротьбу з Поляками, хотїли зєднатися з Гетьманщиною, щоб мати вія неї поміч. Почавши від 1688 р. Палїй і иньші полковники раз-у-раз просили Мазепу, щоб прийняв їх під свій „реймент". Мазепа луже рад був взяти під свою вдасть правобічне Подніпрове, але цар тому протививсь, 60 був в союзі 3 королєм польським і не міг прийняти земель, котрі Польща вважала своїми. Тим часом на правобічну козаччину налягла польська хмара: гетьман польський Сенявский в 1793 р. ударив на полудневі полки, в Ізраславшхнї і на пограничу подільськім; тут козаччина була найслабша і Сєнявский погромив тутешніх полковників і залив кровю тутешнє повстаннє. Палїя він зачепити не насмілився, бо той був сильнїйший. Але і Палієви не було безпечно, і він по сїм ще пильнїйше просив Мазепу взяти його в оборону. Але цар не тільки не хотїв сього, а навпаки ще пообіцяв Полякам, шо сам приборкає їм Палїя. Тоді Мазепа, не хотячи упустити провобічну Україну, постановив поступати, не оглядаючи .ся на царську волю.

Лїтом 1704 р. цар поручив йому йти в правобічні сторони, нищити панів, що трималися шведської партиї; от при сїй оказії Мазепа й постановив забрати правобічну Україну. Але він боявся, що Палїй може стати йому небезпечним противником, через свою велику погіулярність між козацтвом. Тому обернув справу зовсїм несподівано: закликавши до себе Палїя, звелїв його взяти, а до Білої Церкви на місце Палїя післав полковником свого племінника Омельченка. Палїєві козаки здебільшого були при війську Мазепи; котрі були в Білій Церкві, хотїли боронитися, але міщане білоцерківські, не хотячн усобиці, піддали місто, і Омельченко став правити Хвастівщиною. Перед Петром Мазепа неправедно обвинуватив Палїя, що він накладав з шведською партією, і його заслано на Сибір. Палїєву пригоду оспівано в пісні, дуже росповсюдненій між народом, шо довго памятав Палїя й богато зложив про нього ріжних оповідань і казок:

„Пише, пише та гетьман Мазепа

Та до Палїя листи:

— „Ой, прибудь, прибудь, Палїю Семене,

Та на бенькет до мене...."

Ой, вже Семен, ой, вже Палієнко

На подвірє виїзжає,

А там його вельможний Мазепа

Вином з медом напуває.

Ой, вже Семен, ой вже Палієнко

Меду-вина та й напився,

Та свойому вороному коню

Та й на гриву похилився.

Ой, як крикнув вельможний Мазепа

Гей на свої сердюки:

— „Ой, візьміть, візьміть Палія Семена

Та закуйте йому руки".

Так Мазепа заволодів правобічною козаччиною. Вперше отеє відважився Мазепа поступити против царської волї, але з початку пройшло се гладко: він виправдувався, що поки в Польщі була сильна шведська партия, не годилося віддавати Полякам правобічних земель, і цар прийняв сї пояснення. Під Мазепиною рукою правобічна козаччина знову починає поширювати ся сильно. Одначе кінець кінцем в 1707 р. цар наказав Мазепі віддати правобічні землї Полякам. Мазепа не слухав і під ріжними вимівками далі держав правобічні землі, бо дуже дорожив ними і сподївався затримати їх за Гетьманщиною.