§107. Упадок українського житя в західнїй Україні.

Обмеження українського житя Гетьманщини і його упадок тяжко відбивалися на всій Україні, бо саме в Гетьманщину до Кніва перенеслося культурне житє України ще в середині XVII в.

Його освітними й культурними засобами живилася й західня Україна і болїзно відчула своє відокремленнє, коли польсько-росийський кордон перерізав по живому тілу українську землю в 1667 р., відділивши західню Україну від східньої і Київа. Тому такі великі жалї й гнїв піднялися тодї серед українського громадянства на Москву, що вона зрадила Україну і поділилася нею з Польщею Хоч як силкувалися Українці затримати своє культурне і національне житє в одности і суцїльности,се ставало всетяжше й тяжше. Розділені політичними межами обидві головні части України все більше й більше росходилися, йдучи ріжними дорогами. Західня зіставалася під впливами житя польського, східня підпадала впливам росийським Підданнє київської митрополії під зверхність московського патріарха, довершене против волї й бажання українського духовенства й суспільства, ослабило звязь єрархічну й улекшило заведеннє унїї в західнїй Україні, а се розірвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи і книжности в східній Україні відчужило від неї Україну західню: А що тим часом власні джерела національної культури ослабли й висохли в західній Україні, то з відчуженнем її від України східньої іде все більший упадок у нїй національного українського житя.

Ми бачили, що з кінцем XVI в. культурним центром західньої України стає Львів з своїм брацтвом, що зібрало наоколо себе і організувало не тільки львівське українське міщанство, а й взагалі українські елементи східньої Галиччини. Одначе сї елементи польщили ся і слабли, а слабло і львівське міщанство. Всї заходи його коло того, щоб вибороти собі рівноправність, можність свобіднїйшого житя і розвою зіставалися без успіху. Польське міщанське правлїннє відсувало Українців від усього, не давало ніякої можности не то що національного, а й економічного житя, і всї скарги Українців до правительства не приносили дійсної полекш-і. До того ж Львів в XVII в. все більше упадав економічно, завдяки нерозумній економічній політиці Польщі, а з тим марніла і слабла українська міщанська громада. Відносини здавалися безвихідним, і тому енергічнійші, рухливійші елементи відпливали зі Львова і взагалі з Галичини на схід, коли там під охороною козацькою зачався живійший національний рух. Ми бачили, що київський національно-культурний рух другого і третяго десятилїтя XVII в. весь опирався на львівських силах, робився львівськими, взагалі галицькими руками. Вони зробили Київ центром українського житя, за те Львів, взагалі Галичина, покинена найбільш енергічними, рухливими силами -упадають тим більше. Брацтво львівське тратить своє давнїйше значіннє; підупадає його окраса— школа в середніх десятилїтях XVII в,; воно проявляє себе головно тільки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувалася ціла західня Україна—се давало дохід брацтву, і тому воно дуже пильнувало сеі справи і своєї друкарської монополії на друкованнє церковних кних у Львові та не давало засновуватись у Львові иньшим українським друкарням.

В другій половині XVII в. українське національне житє в західній Україні упадає ще більше. Хмельниччина, що відкрила собою нову добу в житюв східній Україні, в західнїй була порогом ще більшого ослаблення. В 1648 р. західня Україна—Волинь, Поділе, Галичина піднялися, сподїваючися визволення з польської кормиги за помічю козаччини; міщанство, селянство, дрібна українська шляхта підіймали ся, приставали до козаків, громили і проганяли Поляків, заводили своє українське правліннє. В Сокалї, в Тернополї, в Рогатині, в Товмачі, в Заболотові, в Янові під Львовом, в Городку, в Яворові, в Калущинї на Підгірю, в Дрогобичі чуємо більші або меньші повстання, що нераз обхоплювали й більші околиці. Шляхта й міщанська старшина ставали на чолі доохрестних селян,організували їх в воєнні ватаги й громили шляхетські замки. Але Хмельницький, зайнятий козацькою справою, не підтримав тоді сього руху енергійно, покинув західню Україну, й тутешній рух потах. Сильнійше замішані в сї рухи і взагалі завзятійші люде пішли за козаччиною на схід, а те що лишилося — мусїло тим низше схилити голову перед польським панованнєм, що тепер ще з більшою підозріливістю і завзятем пильнувало задавити український елемент, після того як він показав йому свої роги підчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщаться останки православної шляхти не тільки в Галичині й на Поділю, але навіть на Волини і в тих частях київського Полїся, що не були захоплені козаччиною. На тутешніх соймиках все рідше й слабше підіймаються голоси на оборону православної віри й української народности і зовсім замовкають в останній чверти XVII в. Зіставшися без помочи шляхетської, упадають і міщанські брацтва, тим більше що взагалі міщанство зовсім марнїє під тяжкою рукою всевластної шляхти.

Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з східньою Україною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм під карою смерти і забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю і приїздити з-за границі, мати зносини з патріархами і віддавати їм на рішеннє справи віри. Брацтвам наказано у всїм бути підвластними владиками, а в яких небудь суперечках віддавати справу на розсуд не патріархів, а судів польських. І заразом роблено нові заходи, щоб перетягнути на унїю православних владиків і иньше вище духовенство.

Помічником польського правительства в сім дїлї став владика львівський Йосиф Шумлянский. Він перейшов замолоду на унїю; потім, щоб стати владикою львівським, перейшов назад на православну віру, а діставши владицтво львівське став з иньшими духовними змовлятися про те. щоб перевести православних на унїю. Був у тій змові Інокентий Винницький, що нїяк не міг дістати владицтва перимиського, Варлам Шептицький, що хотів стати владикою холмським; сам Шумлянський хотїв дістати в свої руки завідуваннє митрополичими маєтками, по тім як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши без всякої причини до вязниці. Прочувши про се, король задумав перевести на соборі приєднаннє православних до унії й на 1680 р. визначив на се собор у Львові, покликавши туди православних і унїатів. Але Шумлянський і його товариші, навчені досвідами берестейської унїЇ, не хогїли вести діла так відкрито: вони на собор не ставилися і удавали зовеїм непричетних до того. Луцькі братчики заявили перед королем протест против соборного трактовання справи без участи патріархів, і з собору нїчого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви і правительственним кругам, що дїло треба вести потайки, визначати на владицтво людей прихильних унії, можливо затирати ріжницю між унією й православем, а заразом робити всякі полекші і привілегії духовенству уніатському.

Правительство польське прийняло сей хитрий плян і потім вело таку лїнїю, як радив Шумлянський: роздавало православні владицтва людям, які обіцяли бути унїатами, митрополичі права надало Шумлянському, забирало маєтки православних владиків і монастирів заграничних та віддавало йому й иньшим своїм людям. Православних у всїм обмежало, права коли які признавало то тільки за уніатами—напр в 1699 р. на соймі видано закон, що тільки уніати можуть займати уряди міські, а в Камінці, що тоді вернув ся під Польщу від Турок, заборонено мешкати Жидам і православним. З унією відкрито не виступало, і владики також, тільки роздавали від себе всякі. Кращі місця людям прихильним до унії.

Так за кільканадцять лїт сим хитрим і зрадливим способом підточили вони в самім коренї православне житє, і нарешті в 1700 р. Шумлянский вважав уніатську справу вже на стільки доспілою, що рішив проголосити унїю. Він явно повторив присягу на унїю, потайки зложену ним тому двадцять лїт, і почав у своїй єпархії—в Галичинї й на Поділю заводити унїю явно. Справдї православє на стільки вже було підкопане, що духовенство не важилося противитися унії. Брацтво львівське пробувало спротивитися, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силоміць вирубав двери в церкву брацьку і відправив тут уніатську службу. Братчики одначе не хотїли прийняти унії, на насильства Шумлянськаго скаржилися королеви і той потвердив брацькі права, але все таки против натиску Поляків і свого владики вони не могли устоятися. 1704 р., коли Шведи обложили Львів і захотіли контрибуції, польське начальство звернуло сю контрибуцію на брацтво, братчикам прийшлося віддати всі гроші і.дорогоцінности, на 120 тис. золотих. Зісталися нї з чим, а Шумлянський, щоб підорвати їх одиноке джерело доходу— друкованнє книжок, заложив при своїй катедральній церкві свою друкарню для конкуренції. Сього останнього удару братчики не витримали і 1708 року покорилися Шумлянському; прийняли унїю Унїя запанувала в львівській і подільській єпархії. Тільки Великий Скит в Маняві, на підгірю карпатськім (за Станиславовом, в повіті Богородчанськім), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зістався при православній вірі аж до кінця Польщі (закрило його вже австрийське правительство в 1785 р.).

На кілька лїт скорше, в 1691 р. проголосив унїю в своїй перемиській єпархії Ін. Винницький і став силоміць переводити на унїю тутешнї парафії, а на непокірних скаржився світським властям, щоб їх примусили до покори як свому законному пастиреви. Число таких непокірних зменьшалося через сї примуси і кари з року на рік, і в 1761 р. наступник Винницького міг уже похвалитися, що в його єпархії нема уже нї одної православної церкви. Трохи пізнійше, в 1711 р. попала в уніатські руки єпархія волинська (луцька), і тут також почали силоміць навертати парафії на унїю.

В першій половині XVIII в. вся західня Україна була вже переведена на унїю, і унїатське духовенство стало поширювати її також і в Київщині —але тут не йшло се так легко, через трівожні тутешнї обставини, то під тримували силу сопротивлення православних. Та перше нїж перейти до обставин наддніпрянської Правобіччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську—на угорську Русь, де одночасно з релігійною боротьбою в Галичині також ішла подібна боротьба за унїю і против неї.