§113. Руйнованне Сїчи.

Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.

Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджатися Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не споритися, старалася чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів правительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всїй охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга те більша—се суперечки за землї. Вже „лїнїя"—ті укріплення, що будувалися на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільпости"—землї запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнів Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр.

Ся „Нова Сербія", як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околиці новозбудованої тоді кріпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розуміється, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивитися на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії", якії названо потім. Особливося справа загострися, як за цариці Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусідні части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернії в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носилося з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.

Правда, Запороже в останніх десятилітях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Січи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всякехозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявилися великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістаються диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселитися і загосподаритися. Колиж бо правительству хотілося взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Украінї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада—хоч як вона поскромнїла і похилилася в порівнянню з Січею часів Гордієнка!

Всі сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпє і годило ся йому приборкипі й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну.

З другого боку. Запорожці—як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській губернії, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Січ. Але боялося якогось воєнного розруху, і через те повело діло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсім неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи -відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом генерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землі як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерією, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Січи більше не має бути, Запорожці мусять піддатися, покинути Січу й розійтися, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозців; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли даватися, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит січовий стали іх намовляти, щоб покорилися, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожці послухали і піддалися Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козків". Широко оповідалися причини такого несподіваного вчинку, і тут дуже цікаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робився той закид, що Загіорожцї, ухиляючися від господарського і семейногожитя, затримують в дикім стані свої краї, не даючи розширятися в них господарству і торіовлі, з другого боку —що Запорожці останніми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хліборобської людности.

Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявилося, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидці прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питався людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але огорожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсохся від старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сіінїй жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім.

Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде—

Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде.

Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,

и не вступить царство землі по перші границі?"

и не верне степи й поля, всі к.чейноди наші?

„Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,

Оддай же нам наші землі з темними лугами!"

„Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала,

Ой щоб твої луги й землі назад повертала!

Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"

Текла річка із-під саду та й упала в кручі—

Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.

Текла річка невеличка, заросла лозами—

Заплакав же Піін кошовий дрібними сльозами.

„Ой великніі спіт, цариця, і всім ти владаєш,

А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш.

Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш"

Та летить крячок та на той бочок та .іетячи кряче—

Та усе військо запорожське та на Кальниша п;іаче.

Та летить крячок та на той бочок—де взявся шуліка!

—Ой не буде в Січи города отнині й до віка!

З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселилися по містах і селах, иньші вписалися в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрилися „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошуватися у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібралося до 7000 і тут під Очаковим почали собі селитися.

Коли про се довідалися в Петербурзї, дуже з того занепокоїлися, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовлять їх вертатися, а заразом від турецького правительства допевнялися, щоб видало

Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертатися, анї Турки не хотіли Їх видавати

Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні,

А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари—

А вже ж славні Запорожці пяти показали:

„Ой ходімо, братя, Турчина просити,

и не дасть нам землі віка дожити"

ішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали—•

Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони,

Тільки покидали золотую зброю та вороні коні.

Ой пустилися наші Запорожці через море дубами.

Ой як оглянуться до славної Січи—умиваються сльозами.

рийшли до Турка та й вклонили ся низько:

„Ой дай же нам землю тай коло границі близько".

„Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити,

Коли ж все будете, славні Запорожцї, мині зміну (зраду) робити!"

„Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити,

Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!"

„Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий).

Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!"

Щоб Росія не чіпалася Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотилися йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобалося Запорожцям, і декотрі стали вертатися до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю.

Иньші звернулися до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Банатї, над долішньою Тисою, і в 1785 р. вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зісталися і незабаром помандрували знов, куди -не маємо докладних звісток, та можна так здогадуватися, що одні вернулися до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті позволено заложити кіш на гірлі Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сиділи великоросийські виселенці козаки-Некрасовцї, котрих Запорозці відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся,—в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани і землі між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давній сїчовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судитися своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібралося козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.

Задунайська Січ держалася до р. 1828. Жилося під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходиться помагати бісурменови воювати християн:

Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю:

Що не знали, кому поклониться—та которому царю.

Ой поклонилися турецькому— під ним добре жити,

А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.

Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб верталися до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочалася знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертатися під Росію, але що не всі хотіли вертатися, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передатися під Росію.

Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий явився перед царем і заявив, що піддасться йому. З своїм полком потім брав участь в війні, а після війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо" жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань.

Алеся зрада Гладкого стягнула велику біду на тих Запорожцїв, що зісталися на Дунаї. Турецьке правительство скасувало військо, знищило кіш і розселило Задунайців по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозцї Гладкого.