§ 123. Новий рух на Україні росийській.

Таким чином і в Росії, по розгромі кирило-мефодіївського брацтва, і в Австрії по втихомиренню революції 1848 року кінець сорокових і пятьдесяті роки стали часами глухої реакції, де притихло і заникло і українське житє. В Росії одначеся реакція як наступила скорше, так і скінчилася скорше.

О нещасливій кримській війнї настали в Росії нові часи, правительство само взялося реформувати старі, пережиті форми житя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визволеннє селянства, визволеннє суспільности від пут старого режіму; суспільність заворушила ся, рвалася до нового житя, і з нею стали оживати приспані змагання українські. Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збиралися в Петербурзі і заходилися прясти далї перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу і організаційну діяльність виявив у тім часі Кулїш, скорше повернений з заслання. Зачинає від видання етнографічних матеріалів, зібраних ще перед засланнем, забирається до видання старших українських письменників, відкриває нову зорю українського слова—молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матеріал для альманаха „Хата" (1860), нарештї з своїм швагром Білозерським респочинає видаваннє українського місячника „Основа". Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861—2, в суміш мовою українською і росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобєднавши інтелїгентих Українців Росії й визначивши провідну поступову їм стежку.

Сміливі політичні гадки кирило-мефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім органі. Тяжко сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописи можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзі стояли справи такі близькі і для українства превеликі, як справа визволення селянства, упорядковання нового громадянського, господарського і культурного житя селян. Сим справам гурток „Основи", що почала виходити саме перед визволеннєм селян, присвячував особливу увагу. Потім за справою визволення виступило питаннє народньої освіти: заходилися організувати недїльні школи по містах, складати українські книЖечки для шкіл і народньої освіти та збирати гроші на їх видаваннє. Разом з тим виникали суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного уживання. Приходилося боронити її від наскоків общеросів чужих і своїх „тоже Малоросів", які силкувалися доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користуватися „общерусскою", себто великоруською книжною мовою. А заразом мусїли відборонюватися і від Поляків, які теж хотїли підтягнути Українцїв під свою стару історичну Польщу.

еред сими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії прЬ обеднаннє всїх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизили з ним Українцїв, що давнійше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовців росийських стрічалися з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х роках дуже неприязно поставився до творів Шевченкових). Тепер поступові Великоруси в цїлїм рядї .питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернувся до правительства з прошеннєм, щоб в народнїх школах на Україні заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською літературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика зверталися з щирими порадами залишити сю мертву мову та триматися живої народньої української.

Сей живий і користний укрїанський рух одначе скоро стрівся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризалися в тім часї з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український грунт (гурток Антоновича й ин.), проте правительство повірило безглуздим наклепам, нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) піднялося польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи.

„Основа" сама спинилася з кінцем 1862 р., иньші видання заборонялися. Почали забороняти також українські книжки для шкоди і народу, українських дїячів арештовували, висилали. Нарешті вийшло роспорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалі. Він посилався на те, що „большинство Малороссіян-ь весьма основательно доказьіваюгь, что никакого особеннаго малороссійськаго язика не бьіло, н^т-ь й бьіть не можетть", а викликають український рух на свою користь Поляки; отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки белетристику, а книг наукових і для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй міністр освіти (ґоловин-ь) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зісталася, а до неї прилучився і синод, заборонивши св. письмо на українській мові, а цензори, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і белетристику.

Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший отеє раз за стільки віків гіочинаеться поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського пановання живійші елементи з західньої України відпливали на схід. Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в Галичині під австрийським панованнем, і починаеться рух на захід.